Життя і творчість її в колі числа п'ять: 5 травня 1950 року народження. Людина, Бог, Земля, Вода, Місяць - п'ять складових її творчості.

При спілкуванні відчула п'ять складових ЇЇ яскравої особистості: розкутість, неординарність вдачі, силу Духу, доброту, високе відчуття свого коріння.

Вищу художню освіту здобула в Академії образотворчого мистецтва і архітектури (майстерня видатного сценографа академіка Данила Лідера).

Початок творчої діяльності - Державний театр м. Хмельницький, де оформила десять вистав. 1981 року виконала державне замовлення - панно в техніці карбування на фасад Будинку шлюбу в Києві.

...Шлях до своєї майстерні від Києва до колиски нашого духу живописного Канева Любов Міненко щоразу долає із задоволенням - то шлях раннього дитинства, до якого ми не повертаємо. І чи не звідти, з дитинства, де чула гарні пісні матері, бабуні, жінок-сусідок, де закохувалась у красу і де чутлива душа дівчинки запитувала: "Чому поряд із красою Існують страждання, прикрощі?" формувався світогляд нинішньої художниці.

Бажання малювати прокинулося у віці семи-восьми років. Ще й досі пам'ятає профіль, який однокласниця швидким рухом зобразила на шкільній дошці. Вразив сам акт зображення людини; то було відкриттям: таке - можливе. З того часу стала якоюсь іншою. Відокремившись від гурту/утворила собі нішу. Канівські кручі, куди бігала поміркувати про світ і людей, то теж була ніша.

Особливу увагу звертала на жести, поведінку, міміку та одяг людей. А "невідомий образ" підсвідомо жив у глибинах душі.

Першим, іще дитячим, творчим злетом була участь в обласній художній виставці, - школа представила малюнки на тему Шевченкових творів. Після такого самовиразу відчула себе над землею - у світі краси, чистоти, добра, справедливості. Про жорстокість, прикрість тоді ще не здогадувалась.

Дипломну роботу в Київському художньому інституті (нині це Академія образотворчого мистецтва і архітектури) ескізи до балету "Лілея" К. Данькевича за твором Т. Шевченка студентка Любов Міненко виконала в манері стилізованої української народної ікони.

"Мені здавалося, - сповідується художниця, - що в цій роботі я на повний голос висловила те, чого набула в Інституті, і те, що глибоко відчувала - народні корені мистецтва. Я чекала на оцінку художньої ради. І раптом - оплески. Не сказавши жодного слова, мене вітали. Зрозуміло, що вітали, як починаючого митця, але для мене то було трагічно - відчула співчуття. Як виявилось пізніше, причини для ' співчуття були закладені в самій манері мого художнього вислову. Дев'ять років моєї творчої паузи (я дійсно не брала в руки пензель і фарби) свідчать про те, що ходи такій творчості не було".